Син поїхав за кордон, а дві молодші дочки продали мою трикімнатну квартиру, переселили мене в однокімнатну і розділили гроші між собою. З того часу вони рідко відвідують мене, адже я колись жила тільки заради них. Саме через це пішов від мене мій чоловік. Тепер у мене дуже самотня старість. Ми з чоловіком колись переїхали до нової квартири. Сусідів ще не знали, але незабаром до нас почала заходити літня, скромна бабуся Ольга Михайлівна. Вона виглядала дуже скромно, одягнена була бідно, але завжди акуратно. Ходила тяжко, спираючись на паличку. Ніколи не просила грошей – лише їжі: ложку цукру, цибулину чи трохи крупи. Звичайно, ми завжди ділилися з нею тим, що могли. А вона у відповідь дивилася на нас з теплом і казала: – Яка ви гарна пара, бережіть один одного.
Діти виростуть, а ви залишитеся одні в один одного. Я ось не зберегла того, що мала. Спочатку ми не наважувалися спитати, що з нею сталося, але потім сусіди все розповіли. У Ольги Михайлівни була велика родина: чоловік та троє дітей. Вони жили у трикімнатній квартирі. Але характер у неї був складний. На чоловіка вона практично не звертала уваги, часто дорікала йому і робила винним у будь-якій ситуації. А дітей буквально обожнювала, називаючи їх своєю опорою та надією. Її чоловік був справжнім трудівником, майстром на всі руки. Працював у ремонтній майстерні, допомагав сусідам, лагодив усе, що міг. Усі гроші ніс додому, віддавав дружині. Але замість вдячності та поваги вона постійно його критикувала. Сусіди намагалися її розсудити, але вона лише заявляла: – Діти – моє золото, а чоловік – це так, тягар, тільки під ногами мішається. Ще й годувати його треба.
Працювати Ольга Михайлівна практично не хотіла, повністю зосередилася на турботі про дітей. Але одного разу її чоловік не витримав. Він пішов, хоч і був дуже терплячою людиною. Вона розповідала всім, що це вона його вигнала. Після його відходу влаштувалася працювати листоношою. Діти виросли. Син поїхав за кордон і ніхто його більше не бачив. Дві доньки вирішили продати батьківську квартиру. Мати вони переселили в однокімнатну, а гроші від продажу поділили між собою і теж поїхали. З тих пір доньки відвідували її лише кілька разів за всі роки, але це не принесло їй багатства, ні щастя. Пенсія в неї невелика, діти не допомагають і тепер вона змушена просити їжу у сусідів. Вона сумно згадує свого чоловіка, але де він зараз – не знає. Говорять, що в нього тепер інша родина, де його цінують та люблять.
Ця історія змусила мене замислитись. Я тепер здуваю порошинки зі свого чоловіка. У нас ростуть син і дочка, але я розумію: рано чи пізно вони збудують свої сім’ї, а ми залишимося вдвох. Я намагаюся донести до своїх подруг думку, що не варто надто покладатися на дітей. Головне – зберігати тепло та взаєморозуміння у стосунках з чоловіком. Але, на жаль, багато хто вважає, що чоловік завжди чимось зобов’язаний, а якщо не справляється, то нехай іде. Дочку я такосу точно не навчу! У нашій сім’ї головний батько, якого я поважаю та підтримую. Він відповідає мені добротою та ласкою. Каже, що ніколи б не зміг жити з крикливою та цинічною дружиною, пішов би одразу. Пройде ще років з десять, діти роз’їдуться, а ми з чоловіком залишимося вдвох. Для мене сусідка-бабуся стала живим прикладом того, як не треба жити. Я зрозуміла: не можна розраховувати на допомогу дітей у старості, треба будувати своє життя так, щоб не залежати від них. А якщо вони захочуть допомогти самі — це буде справжній успіх.
